Нещодавно Ілона Хмельова, секретар Ради економічної безпеки України була запрошена на No Name Podcast, де поділилась своєю експертною думкою про те, як міжнародне право застосовується до кіберпростору.
Висвітлюючи сучасні виклики у цій сфері, вона відзначила, що міжнародне право повноцінно регулює відносини у кіберпросторі. Це аксіома, яку, на жаль, досі не визнають окремі держави.
Звісно, не всі питання врегульовані спеціальними договорами, на кшталт Конвенції про кіберзлочинність 2001 року. Коли кібератаки розглядаються як воєнні злочини чи акти агресії, доводиться використовувати загальні норми та правила. Проте цих міжнародно-правових норм достатньо, щоб адекватно кваліфікувати відповідні дії росіян. Наприклад, міжнародне гуманітарне право, яке вcтановлює заборону на напади проти цивільних об’єктів, стосується також російських кібератак. Якщо відбувається ракетна атака проти критичної інфраструктури України, а також кібератака на ту саму інфраструктуру, це доводить наявність системної політики та продуманих дій Росії. І росіяни мають відповідати за всі свої воєнні злочини.
На прикладі сучасної війни в Україні, Ілона розповіла про складність питань атрибуції та доведення. Навіть коли йдеться про класичну агресію, не всі юристи однаково тлумачать певні події. Наприклад, інколи складно розмежувати недружній акт на кордоні та збройний напад. Ще більше питань є до того, яку саме кібератаку можна кваліфікувати як акт агресії. Значення матимуть два критерії — намір нашкодити суверенітету іншої держави та масштаб атаки і її наслідків. Крім того, різні виміри російської агресії пов’язані між собою, що на практиці значно спрощує кваліфікацію кібератак як воєнних злочинів. Коли йдеться про міжнародну відповідальність, є дві складові. По-перше, міжнародно-правова відповідальність Росії як держави. По-друге, кримінальна відповідальність російського політичного та військового керівництва.
Водночас сучасна міжнародна система демонструє неспроможність, в деяких випадках, використання традиційних міжнародно-правових підходів для регулювання дій у кіберпросторі та потребу у розвитку нових правових механізмів для ефективного реагування на кіберзагрози. Тому позитивним трендом є те, що безпекові угоди, які Україна вже підписала з низкою держав, містять згадки про кіберагресію. Ілона також підримала розробку нової міжнародної конвенції, проте підкреслила, що такий документ повинен містити чіткий алгоритм реалізації відповідальності держави-порушника. Інша можливість — застосування більш широкого визначення агресії Спеціальним трибуналом, створення якого зараз адвокує Україна.
Ілона також згадала Статут Організації Об'єднаних Націй (ООН), який встановлює право держав на самооборону. Згідно зі статтею 51 Статуту, країна має право застосовувати силу, якщо відбувся збройний напад на неї. Україна користується невід’ємним правом на самооборону ще з 2014 року. Крім того, всі держави мають право допомагати Україні. Тобто всі дії України та її союзників є правомірними. А атаки Росії, навіть на військові об'єкти, є проявом незаконного застосування сили й агресії. У цьому головна різниця для кваліфікації всіх дій, зокрема і в кіберпросторі.